Джерело: http://maidan.org.ua/

Рік української книжки в Україні. На жаль, поки що не тавтологія

“I’m an alien, I’m a legal alien, I’m Ukrainian in Ukraine” – цю пісеньку ще кілька років тому могла би співати „національна більшість”, що внаслідок століть русифікації виявилась мовною і культурною меншиною на своїй землі. Останнім часом ситуація з черепашачою швидкістю, але таки змінюється на краще… у ЗМІ, у школі, надворі, на вулицях столиці й міст-мільйонників, можливо, навіть у Верховній Раді. Але тільки не в книжкових крамницях.

„Що-о, знову ниття на тему безталанної української книжки?” – запитає читач, і буде почасти правий. Порадників, рятівників і вболівальників вона, сердешна, має більш ніж достатньо. Вони пишуть веселі й винахідливі статті, демонструють свої теорії, що пояснюють вбогість вітчизняного книгодрукування, часом десь збираються, щось палять або деруть. (Адже книжок, як відомо, стає більше, якщо спалити декілька примірників). Найкраще ж вони вміють шукати винних. Це нескладно, адже винні – всі:

- наші видавці, що намагаються розвивати свій бізнес за законами бізнесу, забуваючи, що в Україні культура вимагає жертовності, жертовності і ще раз її ж
- російські видавці – ну, це ясно, як то кажуть, „Blame Canada!”
- держава, що не має грошей, аби дотувати видавців, і не хоче знижувати податки для наших або підвищувати – для російських
- ґрантодавці й меценати, що готові фінансувати видання всілякого непотребу, але не популярних і потрібних україномовних творів
- мережі книжкових супермаркетів, що заповнюють свої полиці дешевою російською продукцією і ставлять на українську такі ціни, що вона стає неконкурентоспроможною
- книгорозповсюджувачі, що воліють мати справу з запитаною російською продукцією й ігнорують „ризиковану” українську
- зрештою, читачі – адже попит визначає пропозицію, і, якби в кожній книгарні сотні клієнтів щодня вимагали українських книжок, демонстративно відмовляючись від російських „аналогів”, рано чи пізно асортимент на полицях мав би змінитись.
- винний навіть я, бо тримаю на полицях купу прочитаних і вже непотрібних книжок, а міг би, наприклад, подарувати шкільній бібліотеці.

Як бачите, маємо, кого винуватити. Ситуацію, в якій перебуває українське книговидання після 1991 року, коли почали закриватись державні видавництва, важко назвати кризою – потрібне правдивіше слово, наприклад, „дупа”.

Це ясно. Далі що?

Пропозицій на тему „що робити” море. Але в більшості своїй це абстрактні ультимативні заклики, адресовані владі загалом. Любіть, мовляв, Україну! Врятуйте нашу книжку!

З яких коштів нещасне міністерство культуризму, яке на хліб, воду, збереження всіх музеїв і палаців культури від остаточної руйнації отримує з бюджету смішні копійки, рятуватиме книжку – неясно. Зізнаюсь: особисто я рік тому сподівався дива, яке мало статись, коли у міністерські крісла сядуть люди, що думають українською. Дзуськи. Ані українка Білозір, ані українець Томенко, ані щирий ентузіаст Кириленко і досвідчений менеджер Ліховий не зробили й не зроблять ні-чо-го. Якщо, звісно, інопланетяни не допоможуть.